Скачать с ютуб Vivienne Mort — Полярна ніч (вірш Лесі Українки) в хорошем качестве

Vivienne Mort — Полярна ніч (вірш Лесі Українки)

Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом, – а гурт нас був чималий, – дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів. Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога. Остатня свічка наша догоріла, і вже не видно стало ні стола, ні плям з вина червоного на ньому, ні чарочок порожніх та побитих, ніяких решток з бенкету… той бенкет немов останній був на сьому світі, так сумно нам було тепер по ньому. Один з нас обізвався: «Як погасне се вугля – буде чорно, як у гробі». «То принеси ще топлива», – хтось мовив. «Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш, як хуртовина грає? Коли хочеш позбутися життя, то вийди з хати», – понуро перший відказав і змовк. «Та що, посидьмо в темряві, братове, – озвався наймолодший веселенько, – припас для їжі є, живитись будем навпомацки, а там настане день…» «День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» – на його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець: «Відомо всім, що ніч бува по дневі, А день по ночі!» Ще й зареготався. «Ото сказав! – промовив злісно дід, – Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»… – «Ба! Коли вмирати, то день чи ніч надворі – все одно, – для мертвого і сонце в небі чорне, – перечився хлопчина невгамовний, – ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» – «Ніщо не вічне!» – пробовкнув дід, – ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка: «Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?» «Недовго, ні!» – «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!» І в голосі озвалась перемога у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!», а хто почав прогадувати вголос, чи вже давно ся ніч нас обгорнула, один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!», ще інший: «Де! давніше!» – «Ні, недавно!» – змагався ще якийсь. «Одно відомо, – знов дід проворкотів понурим гласом, – що всі ми й доби, й тижні погубили в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати! Про найтемнішу ніч – ніхто не знає, чи се вона остатня… Може, перша з тих, що без просвіту». – «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»… – Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась: «А я вже бачив день!» – «Коли?!» – «Не знаю». «Який же він?» – «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий – який ще, мамо? Ти знаєш, ти тоді мені казала». «Ет, – байдуже озвалася матуся, – то був не день, то сполох був, та й годі». «А ти ж казала!» – «То я помилилась». Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить! Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон. За сніжною пустинею далеко Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! – сказала жінка, – се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють, – промовив дід. – Се просто місяць сходить». Примітки: Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 353 – 355. Вперше надруковано в журн. «Червоний шлях», 1923, № 2, стор. 3 – 5. Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 698. Датується орієнтовно 1908 р.